«У 41 рік я потрапила у серйозну аварію. Пролежала півроку з переломами ніг. Коли з’явилися сили підвестися з ліжка – почалися сильні болі в попереково-крижовому відділі хребта. У цей період я знала поіменно всіх мануальних терапевтів міста Одеси. Хтось допомагав мені на 10%, від когось я йшла на своїх ногах. Болі були такі, що чоловік приносив мене власноруч на процедури. Часом ставало трохи легшим. Весь балкон будинку був завалений кт і мрт – грижі були, але допустимі і без зміщень. А я повзала рачки по квартирі, брала лікарняний за лікарняним і не розуміла, що відбувається.
Мій невропатолог Довгань Олена Олегівна, з якою я познайомилася в лікарні, казала мені: «Світла, приходь на кінезітерапію, ми тебе поставимо на ноги». Тоді я не розуміла – як можна відновитись, тягаючи залізки у залі? Хоча спорт для мене не був чимось незвичним. У дитинстві 5 років займалася балетом, всю юність – грала у волейбол. Але я все одно не вірила у «лікування рухом». Так і втратила час та фінанси на речі, які якщо не погіршили, то точно й не полегшили мою проблему.
Минув час. Якось випадково, по «сарафанному» радіо на роботі я знову почула, що існує Центр кінезітерапії та реабілітації та лікар Кірдогло Гліб Костянтинович. На цей раз я попросила телефон. Так я й потрапила на заняття.
Лікарі центру мене заспокоїли, сказавши, що все буде гаразд. Я почала ходити на заняття до тренера Андрія Лазора. Мені ставало легше. Під час одного з тренувань у мене щось дуже хруснуло. Тріск був такий, що у залі завмерли буквально всі. Пам’ятаю, що злякався навіть тренер і сказав лежати дві хвилини. А я лежу і кажу йому: «Андрію, мені стало легше». Ми були здивовані, бо жодне дослідження не показувало зміщення.
З того часу минуло 14 років. Весь цей час, із невеликими перервами, я ходила на тренування. Нині біль у попереку відчуваю лише коли піднімаю онуків на руки. З цим справляюся легко – роблю вправу, якій мене навчили на тренуваннях – і одразу стає легше.
І все могло б закінчитися на цьому прекрасному місці, але ні. Якось я їхала з тренування і мені вдарили ззаду машину. Я різко відкинулася назад і сильно смикнула шию. У мене з’явилися найсильніші запаморочення. Мануальні терапевти не допомагали. Кінезітерапія не приносила полегшення. Коли я звернулася до нейрохірургів у Києві, мені сказали: «пізно, потрібне лише хірургічне втручання». Після встановлення імплантату почалися моторошні болі в шиї. Через 2 місяці після операції я повернулася до кінезітерапії. Нині мені легше.
Усі 14 років я ходжу до тренера Андрія Лазора. Мені подобаються всі тренери в нашому центрі, але до нього я відчуваю неймовірну вдячність і вдячність. За працю, за уважність, розуміння. Чесно, я не дуже добрий спортсмен. Ну не лежить у мене душа до заліза та тренажерної зали. Я б із радістю займалася танцями, пілатесом. Знаючи це, щоразу, коли я приходжу, Андрій каже: «молодцю, що прийшла»! Ця увага дуже цінна.
Був період, коли я робила перерву у купівлі абонементу. Різниця якості життя, коли займаєшся і коли кидаєш тренування очевидна. Звичайно ж, я швиденько повернулася. По-перше – займаючись кінезі, я бадьоро почуваюся. По-друге – ось уже 6 років я не приймаю жодних таблеток, хоч мала проблеми з тиском. Зараз у моєму арсеналі хіба що валеріанка.
За всі 14 років тренування органічно влаштувалися у мій життєвий графік. Під час обіду на роботі – біжу сюди. Після тренування – на базар чи магазинами. Я та чоловіка сюди привела. Спочатку – просто так, за компанію. Через деякий час він сказав: «Світло, я дійсно краще почуваюся».
Люди, які кажуть, що добре почуваються і нічим при цьому не займаються…. я думаю, їм просто нема з чим порівнювати. Згодна, до 40 років проблеми можуть не так яскраво відчуватися. Після певного вікового рубежу, фізичні навантаження – необхідність. Зрозумійте, займатися кінезітерапією краще, ніж приймати гори пігулок і колоти уколи. Я зрозуміла це не відразу, але якщо ви читаєте це – у вас є всі шанси змінити життя вже зараз» – Світлана, 56 років, клієнтка центру кінезітерапії та реабілітації «Вища Ліга», відділення «Шторм».
